До 100-річчя Миколи Скакуна – фундатора кафедри фармакології ТНМУ
31 січня виповнюється 100 років від дня народження мого батька Миколи Петровича Скакуна – засновника та завідувача кафедри фармакології (1957-1991 рр.) Тернопільського державного медичного інституту, заслуженого працівника вищої школи України, голови регіональної експертної групи фармкомітету МОЗ України, доктора медичних наук, професора.
Народився Микола Петрович у селі Уяринці Тиврівського району, що на Вінниччині, у сім’ї сільських вчителів. На жаль, мій дідусь, його батько, прожив недовго – 1930 року помер від туберкульозу, сухоти тоді косили багато людей. Усі клопоти з виховання двох синів лягли на плечі матері-інвалідки, яка також мала туберкульоз очей, погано бачила, проте прожила до 92 років. Мама прищепила своїм синам почуття високої відповідальності та працелюбності, якими володіла сама. Пригадую, вже й у досить похилому віці бабуся Зінаїда Андріївна давала собі раду самостійно, тримала в порядку хату, господарство. Я часто до бабусі приїжджав, особливо, коли був студентом. Допомагав дрова нарубати, садочок почистити, пліт поправити, вишні зібрати… Бабуся розповідала мені цікаві речі про сільське життя, про те, як люди колись жили.
Отож, навчаючись у 10 класі Ново-Мурафської середньої школи, яку закінчив з атестатом відмінника, мій батько працював старшим вихователем учнів молодших класів, періодично замінював вчителів школи на уроках математики. Математику, до слова, Микола Петрович обожнював.
Наприкінці 30-их років минулого сторіччя ледь не всі хлопці старших класів мріяли стати військовими льотчиками, підкорювати небо. Готувався разом з товаришем до вступу до Харківського авіаційного інституту й мій батько. Та не судилося… Напередодні від’їзду мама сказала Миколі, що він поїде у столицю та вступить до медичного інституту. Ніякі заперечення не приймалися. Крах надіям. У ті роки діти слухалися батьків.
У вересні 1940 року тата зараховують (відмінники тоді вступних іспитів не складали) студентом на перший курс лікувального факультету Київського медичного інституту, який, утім, закінчить лише 1950-го року. Студенти тих років жили бідно, стипендії не вистачало. Хіба мама із села надсилала якісь продукти харчування. Заробляли гроші де лише могли. Ще в школі з друзями малий Микола ловив кротів на горбах за селом методом заливання води в їх норки, шкірки висушували та здавали в заготконтори. З цих шкірок потім виготовляли шоломофони для льотчиків, адже кротяче хутро дуже м’яке та тепле, а літаки в ті часи літали без обігріву. А ще батько мав дуже гарний почерк. Це дало йому можливість у позанавчальний час працювати в місцевій друкарні, каліграфічно писати літери для дітей молодших класів. Пізніше, під час навчання у Львівському медичному інституті, батько заробляв тим, що вечорами ходив на виклики й довенно вводив розчин глюкози. Така процедура тоді була досить модна серед львів’янок старшого віку.
Але це було згодом. У червні 1941 року життя молодого студента-медика різко змінилося – розпочалася війна. Влітку з лопатою в руках брав участь у будівництві захисних споруд навколо Києва, за що вже у повоєння нагороджений медаллю «За оборону Києва». Переведений на другий курс Донецького медичного інституту, потім евакуйований в місто Тбілісі (Грузія), де до липня 1942 року працював хромувальником авіаційних поршнів. Тоді ж призваний до лав радянської армії та скерований на навчання в медичне училища спочатку в місто Самарканд (Узбекистан), а згодом – в Ашхабад (Таджикистан). Навчався впродовж одного року, пройшовши курс прискореної підготовки. У серпні 1943 року потрапив у розпорядження ленінградського штабу партизанського руху й невдовзі на тихохідному літаку У-2 опинився на території, зайнятій німцями. Відразу призначений старшим лікарем І-го партизанського полку (в якому було 6 загонів по 20-30 партизан) 5-ої партизанської бригади. І це в 19 років, без медичного досвіду!
З чого розпочав? У полку, крім батька, не було жодного, хто був би обізнаний з медициною. Тому звернувся до командира з пропозицією організувати спеціальні курси. У першу групу ввійшло дванадцять дівчат. Протягом двох тижнів вони вчилися накладати пов’язки, транспортувати поранених. Потім був ще один набір на курси. Уже вісімнадцять осіб оволоділи знаннями. Складні операції не доводилося виконувати, але скільки було таких випадків, що саме від надання першої медичної допомоги (часто під шаленим обстрілом) залежало життя бійця. Поранених переправляли літаками (був свій партизанський аеродром) у тил.
Були й рейди у тил противника, коли в руки доводилося брати автомат. Брав участь у рейковій війні, залученні до виконання професійних обов’язків тих медпрацівників, які ухилялися від допомоги. Активність проявляв і в зборі та транспортуванні їжі з окупованої території до міста ленінград, мешканці якого потерпали від голоду, адже були в повному оточенні. За участь у партизанському русі лейтенант Микола Скакун був нагороджений медалями «Партизану Вітчизняної війни« І ступеня та «За оборону Ленінграда». Так, нині ми по-іншому оцінюємо ці історичні події та нагороди держави, що не менш жахлива своїми діяннями, ніж нацистська Німеччина, та все ж їхня глибинна суть незмінна: мільйони українців пожертвували своїм життям або ж здоров’ям і молодістю, щоб зупинити війну – найгірше з усіх лих, що лише могло вигадати людство. І мій батько – серед них.
До головної ж перемоги тієї війни було ще, ой, як не близько. Колишнього партизанського лікаря скеровують у діючу армію, спочатку призначають старшим лікарем полку, згодом – командиром санітарної роти. Він бере участь у звільненні країн Балтії, Східної Прусії, боях на Сандомирському плацдармі. Не один раз був під бомбами противника, ховав побратимів-медиків, на Нарвському плацдармі разом з іншими медиками, водіями, їздовими, кухарями ходив в атаку.
Перемогу зустрів у німецькому містечку Вальденбург, потім була Чехословаччина, вже на початку зими – демобілізація.
І лише 1946-го, з перервою у п’ять років, мій батько продовжив навчання на другому курсі медичного інституту, тепер вже у Львові, який закінчив з відзнакою. За студентську парту сіла людина, яку тільки з огляду на роки можна було назвати молодою. Обпалена війною юність швидко побраталася з дорослістю.
За свій внесок у Другій світовій війні та натхненну працю в післявоєнний період батько нагороджений орденами «Вітчизняна війна» ІІ ступеня, «Знак пошани» та Богдана Хмельницького, багатьма медалями.
Після закінчення Львівського медичного інституту (нині – Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького) працював там лаборантом, асистентом, згодом – доцентом на кафедрі фармакології. Наукову діяльність Микола Петрович розпочав ще у студентські роки. Заслужений діяч науки, завідувач кафедри фармакології професор Ю. О. Петровський відкрив у молодому військовому допитливість і талант вченого. Під його керівництвом 1953 року батько захистив кандидатську та підготував докторську дисертацію, яку успішно захистив 1961 року. Коли 1957 року відкрили Тернопільський медичний інститут, подав свою кандидатуру на конкурс і був обраний завідувачем кафедри фармакології, яку очолював і розвивав упродовж багатьох років.
Батько завжди мав багато друзів. Коли ми переїжджали до Тернополя (мені тоді було п’ять років), він нікого тут не знав, але дуже швидко «обріс» добрими приятелями. До того ж не лише з медичної сфери, а з цілком різних: і з владних кіл, і судді, і адвокати, і, звісно, лікарі. Людей вабило до моїх батьків. Гадаю, передусім тому, що вони були приязні з усіма без винятку, а ще – дуже легкі на підйом. З ними було цікаво. Щойно з’явилися гриби – поїхали, риболовля – поїхали. Пригадую, ми їздили рибалити з першим ректором Петром Омеляновичем Огієм. Він більше був риболовом-теоретиком, а батько – практик, знав місця, де клює, відчував їх. Тато обожнював риболовлю! Міг пів ночі просидіти на човні. На світанку повертався з 2-3 щуками або судаками, переодягався, легко снідав – і на роботу в інститут. Його захоплення передалося також мені.
Уже з молодших класів я зрозумів, що піду в медицину. У старших класах це переконання лише зміцнилося. Вплинули на нього, звичайно, передусім розмови батьків, їхніх друзів. Я ж буквально виріс на кафедрі у батька, з малих літ постійно був у медичному інституті, тож про щось інше вже й не думав. Батько на мене дуже вплинув як у виборі професії, так і в формуванні особистості. Зокрема, він був дуже сумлінною людиною. Якщо щось пообіцяв – завжди виконував. А ще його досі ніхто не перевершив за кількістю кандидатів і докторів медичних наук, які він підготував. Їх понад 40! Нині на кафедрі фармакології працюють багато його учнів. Батько натхненно займався наукою, постійно писав книжки, монографії. Звичайно, приклад тата не міг не впливати на моє становлення.
Батько на той час зумів стати одним з наймолодших докторів наук з фармакології в Україні! Підхопивши естафету свого вчителя з вивчення зовнішньосекреторної функції печінки, Микола Петрович, при всій багатогранності своїх наукових інтересів, ніколи не зрадив цій галузі гепатології. Він створив наукову школу фармакологів-гепатологів, наукові розробки якої ще тривалий час будуть відправними для вчених і практичних лікарів. Своєю результативністю, оригінальністю та перспективністю вона давно стала відомою не лише в Україні, принесла славу нашому університету. Результати досліджень у галузі фізіології, патології та фармакології печінки лягли в основу розробленої Миколою Петровичем клінічної класифікації жовчогінних засобів (1965) та антиоксидантів (1990). Вони узагальнені у його монографіях «Зовнішньосекреторна функція печінки і жовчогінні засоби» (Київ, 1964, «Жовчеутворення і жовчогінні засоби» (Томськ, 1977, 1991), «Фармакотерапія захворювань печінки та жовчних шляхів» (Київ, 1976).
Вагомий внесок зробив Микола Петрович у розвиток фармакогенетики. Він уперше звернув увагу на важливу роль генетичних факторів у дії лікарських засобів на організм, їх токсичності та ефективності при різноманітних захворюваннях. Світові здобутки у цій проблемі, як і результати власних досліджень, описані в монографіях «Основи фармакогенетики» (Київ, 1976) (на той час вона була четвертою у світі та першою в союзі), «Клінічна фармакогенетика» (Київ, 1980), багатьох оглядових статтях, в яких, окрім цього, обґрунтовано клінічну класифікацію спадкових захворювань і генетичних дефектів, які впливають на дію лікарських засобів.
Микола Петрович постійно шукав нові шляхи в науці, зокрема ініціював пошук і вивчення гепато- й ембріотоксичності лікарських засобів та отрут, особливо спирту етилового. Результати цих досліджень знайшли своє відображення у монографіях «Етиловий алкоголь» (томськ, 1985), «Алкогольний синдром плода» (Київ, 1987), «Ураження печінки чотирихлористим вуглецем (М, 1989).
До значних наукових здобутків батька в останні роки життя належить розробка актуальних питань клінічної фармакології антиоксидантів, антигіпоксантів, ентеросорбентів, селеновмісних, вітамінних та інших гепатопротекторних препаратів, що лягли в основу монографії «Клінічна фармакологія гепатопротекторів» (Тернопіль, 1995).
Микола Петрович проводив значну роботу з удосконалення методів викладання фармакології. За його участю було створено комплекс навчальної та навчально-методичної літератури, зокрема підручники, навчальні посібники «Фармакологія» (Київ, 1980), «Фармакологія. Практичні заняття» «Київ, 1982), «Фармакотерапія невідкладних станів» (Тернопіль, 1992, 1993), «Невідкладна допомога при гострих отруєннях» (Тернопіль, 1993), «Фармакогенетика» (Тернопіль, 2002), «Невідкладні стани у терапевтичній практиці» (Тернопіль, 1998), «Основи фармакології з рецептурою» (Тернопіль, 1999), «Фармакологія» (Тернопіль, 2003).
За роки безперервної невтомної праці Микола Петрович видав 11 монографій, 5 підручників, 8 навчальних посібників, 3 довідники, 5 науково-популярних брошур, 10 методичних рекомендацій і інформаційних листів, 165 журнальних статей та 120 інших публікацій.
Повторюся, що Микола Петрович впродовж багатьох років плідно працював на науковій ниві, адже був керівником і консультантом з підготовки 9 докторських і 36 кандидатських дисертацій. І це, гадаю, найбільше професійне досягнення батька – талановиті учні-послідовники, які гідно продовжують справу свого Вчителя.
Леонід СКАКУН,
доцент кафедри хірургічної стоматології ТНМУ